Український соціолог: “Майдану” в Мінську не буде, а демократія прийде в Білорусь років через 50

Український соціолог: “Майдану” в Мінську не буде, а демократія прийде в Білорусь років через 50

Демократія прийде до Білорусі не раніше, ніж через 50 років. І станеться це лише в той момент, коли суспільство буде до цього готове. А штучно насадити народу ліберальні цінності не вийде, впевнений український соціолог Едуард Афонін. На його думку, для Майдану за київським сценарієм в Мінську немає ні політичних, ні соціальних передумов.

Кореспондент TUT.BY зустрівся з професором і дізнався, чому Україна після здобуття незалежності пішла ліберально-демократичним шляхом, а Білорусь багато в чому зберігає радянські традиції.

Эдуард Афонин

— Едуард Андрійович, чому ви вважаєте, що Україна вже готова до демократичних змін, а Білорусь все-таки ні?

— У «майданів», як у 2004, так і 2013 року було українська природа. Справа в тому, що ми постійно ведемо моніторинг суспільної свідомості, оцінюючи його по 60 параметрам.

Перший раз ми аналізували культурний код українців, росіян і білорусів у 1992 році. І тоді ми з’ясували, що Росія і Україна йдуть до лібералізації і на політичному, і на побутовому рівнях. Звичайно, у кожного цей шлях специфічний, виходячи культурних особливостей і менталітету.

У Росії, наприклад, це успадкована вертикаль влади, де держава визначає абсолютну ступінь об’єктивності. В Україні по-іншому. У нас працює принцип: «Не помацав – не повірю». Він і став однією з причин «майданів».

Тому що, коли ми переходимо від тоталітарної системи до демократичної, від колективного початку до індивідуального, у нас виникають суперечності.

—А що з білорусами?

— Політичний образ життя Білорусі відрізняється і від російського, і від українського. Вертикаль влади, яка у вас існує, історично склалася і не викликає протиріч в суспільстві. І вимагати тут якихось реформ або штучної лібералізації – наукове невігластво.

Є ще такий контекст, що Білорусь, Росія і Україна становлять культурну єдність. Разом виходить цілісна система.

Росія і Україна – це дві річки, які довгий час течуть в одному напрямку. Вони могли б злитися, що спровокувало б великий конфлікт. Але щоб цього не сталося, існує річка-Білорусь, яка тече поперек зі своєї тоталітарної природою. Ваша місія тут – гарантувати кожній з трьох культур збереження свого змісту.

— Виходить, що демократичних перетворень в Білорусі чекати не варто ніколи?

— Білорусь не потрібно вчити демократії. Кожен повинен слідувати своїй природі.

Якщо і є в Білорусі опозиційність, то вона дасть свої плоди мінімум через 50 років. А може, і того пізніше.

Невеликі ліберальні перетворення все ж будуть відбуватися. І це природно, адже Білорусь існує в контексті світового розвитку.

Англійський філософ Френсіс Бекон якось говорив, що можна управляти природою, тільки дотримуючись її законам. Тільки тоді можна досягти своєї мети. Але якщо ми спробуємо розгорнути ріки назад, то все буде марно.

— Є думка, що «майдани» в Україні були спровоковані не тільки соціальною напругою всередині країни, скільки зовнішнім впливом. Наскільки ви згодні з цією думкою?

— Це не так. Що стосується Майдану 2004 року, за даними соціологів, тоді третина дорослого населення підтримувало лібералізацію. Сьогодні їх кількість зросла до 45%.

Але тоді все закінчилося досить мирно. Тому що суспільство було терпимо один до одного. Я навіть пам’ятаю таку історію, що «Партія регіонів» запросила з Донбасу 10 тисяч шахтарів для ескалації конфлікту з демонстрантами. Але вони не впоралися з цим завданням. І замість ворожнечі пили з учасниками Майдану чай. Навіть не горілку.

Може, тоді хтось і хотів крові. Але вона не пролилася, тому що люди цього не хотіли.

— А хто захотів крові в 2013-му?

— До 2013-го був ще Майдан 2006 року. І до того часу в суспільстві відбулися зміни: воно перетворилося в конфліктонебезпечній механізм.

І якраз тоді «Партія регіонів» і Блок Юлії Тимошенко почали скликати людей на два мітинги, які на площі в двохстах метрах один від одного. Я тоді навіть дзвонив одному з міністрів і попереджав, що може статися кровопролиття. Тому що напруження в суспільстві цьому сприяв.

Тоді політики не зважилися на мобілізацію. Можливо, політичні амбіції ще не у всіх дозріли до кінця.

У 2013-му політичні еліти вже до цього дозріли. І все вилилося в ті сумні події, які ми спостерігали.

— З боку здавалося, що протести були викликані тим, що парламент відмовився підписувати угоди про асоціацію з Європейським союзом. Це реальна причина?

— Першим приводом Майдану 2013 року послужило побиття студентів, яке сталося в листопаді. І після силового розгону молодіжних мітингів опитування громадської думки показали сплеск соціального протесту виріс в три рази.

Після цього почалася стихійна мобілізація людей. І вони були конфліктно налаштовані.

За моїми даними, Віктор Янукович постійно координував свої дії з Москвою. А в Кремлі від Києва вимагали визначитися, куди вона збирається йти: на Схід чи на Захід. Але в нових реаліях це неможливо. Вибирати чіткий вектор було характерно для старої політичної природи. Але Росія виявилася з цим не згодна. Але це її вибір.

А то, що Майдан убрався в європейські кольору, як раз стало відповіддю на політику Росії.

Коли можна чекати вирішення конфлікту на Донбасі і чи не буде в Києві чергового Майдану?

— Чергового українського Майдану не буде. Швидше за все, буде перший російський.

Очікувати повноцінного вирішення конфлікту на сході України можна не раніше 2018 року. Те, як все буде проходити, залежить від політичних рішень. А оскільки це не локальна проблема, а геополітична, то і для її вирішення потрібно підключати всі країни.

Едуард Афонін – доктор соціологічних наук, дійсний член Української технологічної академії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національної академії державного управління при президенті України.

Олег Ануфриенко


Інтернет-газета – TUT.BY

Коментарів поки немає, ви будете першими.
Залиште коментар
Обов'язкове поле
Обов'язкове поле
Обов'язкове поле